| » Статистика |
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
|
Главная » 2010 » Май » 25 » У роки Великої Вітчизняної війни Іванові Петровичу не вда¬лося уникнути окупації.
18:08 У роки Великої Вітчизняної війни Іванові Петровичу не вда¬лося уникнути окупації. |
У роки Великої Вітчизняної війни Іванові Петровичу не вда¬лося уникнути окупації.21. Соломія Круиельницька
Образ Соломії Крушельницької став уособленням справж¬ньої жіночої вроди, великого таланту й рідкісної природи голо¬су. Голосу, що вражав, полонив, бентежив... Який, якось по¬чувши, уже неможливо було забути.
Соломія народилася 1872 року на Тернопільщині в сім'ї свя¬щеника. Ще в дитинстві дівчинка виявляла неабиякі музичні здібності. Училася грати на фортепіано, співала в хорі. Батько підтримав потяг дочки до співу і на позичені гроші відправив її навчатися до Львівської консерваторії, яку вона закінчила з відзнакою.
Соломія успішно дебютувала у Львівському оперному теат¬рі. Саме тоді її почула італійська співачка Джемма Белінчіоні, яка гастролювала у Львові. Помітивши неабиякі вокальні здібності дівчини, вона запропонувала їй поїхати до Італії на
прослуховування до фахівців. У Мілані Соломія почала брати уроки у відомої викладачки вокалу, яка розкрила широкі мож¬ливості голосу своєї учениці.
Через рік Крушельницька вже співала провідні партії на кращих оперних сценах Італії. Тріумф, якого вона досягла в цій країні, відкрив перед нею двері оперних театрів багатьох країн світу.
Співачка, яка звикла постійно вдосконалюватися, не зупи¬нялася на досягнутому. Невдовзі вона поїхала до Відня, щоб вивчити провідні партії в операх Вагнера. Це був ризикований крок для молодої співачки: щойно діставшись перших вершин у мистецтві бельканто, опановувати зовсім іншу манеру співу, пробувати себе в партіях, на яких не один співак утратив го¬лос... Однак ризик виправдався: Крушельницька стала найви-датнішою «вагнерівською примадонною» XX століття.
її голос звучав в усьому світі, її запрошували найпрестиж-ніші театри, і скрізь був тріумф. Співаючи у Варшаві, Соломія щороку приїздила на гастрольні вистави до Петербурга. Російська критика називала її «жінкою-Шаляпіним», вищої оцінки годі було й чекати. Запрошена співати в царському па¬лаці, Крушельницька закінчила свій виступ так, як це завжди робила в усіх країнах світу, - українськими піснями. І коли сам імператор запитав «італійську примадонну», що це за пісні і якою мовою вона їх співала, Соломія відповіла: «Це пісні мо¬го народу, українські пісні».
Коли Крушельницькій було трохи за сорок, вона пішла зі сцени, вважаючи, що всі партії її репертуару написано для мо¬лодих жінок. Присвятивши себе тільки концертній діяльності, вона виконувала старовинні, класичні, сучасні й народні пісні. В Італії Крушельницька прожила понад сорок років, а після смерті свого чоловіка вирішила повернутися на батьківщину.
На жаль, життя в тогочасному Львові виявилось для співачки нелегким. Радянська влада відібрала львівський будинок Крушель-ницької, виділивши їй тільки квартиру. Незважаючи на це, Соло¬мія Амвросіївна досить швидко ввійшла в мистецьке життя міста. Вона стала професором Львівської консерваторії імені Миколи Ли-сенка, викладала вокал, влаштовувала концерти у філармонії...
Востаннє співачка вийшла на сцену в 1949 році. У Великому залі Львівської філармонії вона вкотре підкорила публіку над¬звичайним голосом і артистизмом. Це був майстер-клас славет¬ної Соломії. Мало хто знав, що вона вже була хвора на рак гор¬ла. Можна тільки припустити, якою ціною давався їй спів...
Через два роки Соломії Крушельницької не стало. Поховано
співачку на Личаківському цвинтарі у Львові.
22, Життєве кредо Михайла Драгоманова
Постать Михайла Драгоманова перебуває ніби на стикові двох великих епох в українському національно-визвольному русі - періоду культурницьких об'єднань українофільської інтелігенції та періоду виникнення новітніх політичних партій європейського типу.
Народився Драгоманов на Полтавщині в родині з демокра¬тичними настроями й широким зацікавленням історією і літе¬ратурою. Спокійна й розважлива атмосфера провінційного життя завжди дисонувала зі жвавим характером Михайла. Під час навчання в Полтавській гімназії через конфлікт із керівництвом його мало не виключили зі складу учнів. Однак інтерес до навчання при цьому не згас. Більше того, у хлопця з'явилося бажання не лише здобувати знання, зокрема вивчати історію, а й ділитися своїми відкриттями і здобутками з інши¬ми. Так, непомітно для себе, юний Драгоманов вливається до культурно-освітньої роботи в недільних школах, які організо¬вують з ініціативи київської Громади.
Водночас він продовжує працювати й над розробкою науко¬вої історії Римської імперії. У роботі над цією темою виявився потяг Драгоманова до осягнення законів розвитку людського суспільства, пошуку закономірностей, що керують учинками видатних особистостей та цілих народів. Невдовзі він захищає дисертацію, у якій розглядаються соціально-політичні й куль¬турні теорії суспільного розвитку. Зацікавлення Драгоманова античністю мало свою специфіку, оскільки в цивілізаційному плані саме Римська імперія стала своєрідною точкою відліку в правовому поступі європейських конституційних свобод. У її історії вчений прагнув знайти відповідь, наскільки придатним є цей шлях для України.
Однак життя диктувало свої умови. 1863 року вийшов сум¬нозвісний Валуєвський циркуляр, що ставив поза законом будь-які форми існування української культури й проголо¬шував її вторинність, неповноцінність. Драгоманов разом з діячами київської Громади починає працювати в галузі етно¬графії, історії та археології для того, щоб дієво протистояти наступові чиновників з Міністерства народної освіти. Жвава співпраця з громадівськими осередками швидко дає свої резуль¬тати: одна за одною виходять підготовлені ним збірки укра¬їнських пісень.
Політична й громадська діяльність поглинають Драгоманова дедалі більше. У численних рецензіях, оглядах, статтях Ми¬хайло Петрович порушує широке коло проблем - від розвитку сучасної української мови та літератури до становища культур слов'янських народів у Німеччині й Австрії. Під час перебу¬вання в науковому відрядженні до країн Європи він відвідує Берлін, Прагу, Цюрих, Гейдельберг, Відень, Флоренцію; уважно придивляється до особливостей європейського соціаль¬ного устрою, програм політичних партій, національної політи¬ки тощо.
Насичення новими прогресивними ідеями спричинило оста¬точний розрив Драгоманова з владою. У вересні 1875 року його звільняють з університету. За домовленістю з київською Грома¬дою він виїжджає до Женеви, де розпочинає видання спочатку альманаху, а згодом журналу «Громада». У цей період остаточ¬но викристалізовується політичне кредо Михайла Петровича, якому він служитиме до кінця свого життя: пропаганда кон¬ституційних свобод, соціального й духовного розвитку укра¬їнської нації, залучення її до європейського життя.
Викладаючи у Вищій школі в Софії, куди він переїхав у 90-х ро¬
ках, Драгоманов виступає духовним натхненником однієї з
перших українських політичних партій Галичини. Духовну
спорідненість з цією людиною відчували в багатьох країнах,
особливо в Болгарії. Однак насправді своїми помислами і спра¬
вами Драгоманов завжди належав лише Україні.
23.Рєпін і Яворницький
Щира творча дружба між Дмитром Яворницьким та Іллею Рєпіним тривала понад сорок років. Видатні діячі культури були земляками - обидва народилися й виросли на Харківщині, але перше знайомство відбулося у Петербурзі тільки в 1887 році.
У столиці щорічно відзначали річницю народження Тараса Шевченка, на яку збиралося українське земляцтво. Святкували її й того року. Коли Яворницький прибув на вечір, Рєпін підійшов до нього і запропонував сісти поруч.
Між ними зав'язалася задушевна розмова. Говорили про Ук¬раїну, Запорозьку Січ, розпитували один одного, над чим пра¬цюють. Рєпін розповів Яворницькому про свою працю над кар¬тиною про запорожців, які пишуть відповідь на грізний наказ султана припинити наскоки на Крим. Його цікавило, що скаже про картину найбільший знавець Запорозької Січі Дмитро Яворницький, якого він запросив до майстерні.
З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Він зі щирим захопленням хвалив автора, а потім з радістю ви¬гукнув:
- Так беріться ж, дорогий Іллє Юхимовичу, за велику кар¬тину, за святе діло! Адже ви у своїх «Запорожцях» відобра¬жаєте одну з героїчних сторінок боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії!
Рєпін уважно вислухав Яворницького, а потім відповів, що для цієї картини йому багато чого не вистачає.
Дмитро Іванович здогадався, чого тут не вистачає. Він прига¬дав свою колекцію, зібрану ще за студентських років, коли з тор¬бою за плечима ходив курними дорогами по слідах запорожців і з великою пристрастю збирав усе, пов'язане із Запорозькою Січчю. Його колекція налічувала понад триста експонатів.
Дмитро Іванович запропонував Рєпіну необхідне для його картини: книжки з історії запорозьких козаків, колекцію зброї, жупани, чоботи, кобзу, люльки. Віддав фотознімки запорозько¬го прапора, на котрому зображені запорожці, що пливуть на га¬лері по Чорному морю, фотографії нащадків запорожців, фото¬репродукції старих картин, знімки дніпровських порогів.
Яворницький приводив до майстерні живописця багатьох своїх земляків і знайомих - прототипів, котрі позували Рєпіну під час творення картини. Це була найголовніша і найсуттєві¬ша допомога художнику.
Ілля Юхимович гаряче взявся до роботи. Працював він над «Запорожцями» майже дванадцять років. На великому полот¬ні одна за одною з'являлися все нові й нові козачі фігури. Вони здавалися Дмитрові Івановичу чудовими, а художник запев¬няв, що до них треба ще «трохи доторкнутися пензлем». Було, доторкнеться - і зовсім інакше виходить, краще, виразніше.
Художник тричі приїздив в Україну і на Кубань. Коли Рєпін їхав на Кубань, Яворницький порадив зустрітися з козаком-станичником Василем Олешком. У його обличчі художник помітив риси схожості з уявленим образом Івана Сірка. Зібрані матеріали допомогли створити багато етюдів, які потім худож¬ник переніс у картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Яворницький щедро допомагав Рєпіну увічнити одну із славних сторінок історії України, глибше вивчити життя, зви¬чаї народу.
Зворушлива дружба двох побратимів дала рясні плоди. До
нас дійшли заповітні слова Рєпіна, в яких він уболіває за долю
України. Художник клопочеться, щоб на доброму ґрунті
розцвів український стиль у мистецтві, адже український
співучий народ має особливе право на своє особливе мистецтво.
24 Окраса світової літератури
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року в місті Вінниці в сім'ї дрібного чиновника. Закінчив Шаргородське духовне училище. Брав активну участь у політич¬них гуртках. Михайло Коцюбинський написав велику кількість новел, оповідань, повістей. Своєю самобутньою творчістю він ви¬соко підніс престиж українського художнього слова.
В одному листі до Івана Франка Коцюбинський писав, що вихований на кращих зразках європейської літератури, такої багатої не лише на теми, а й на способи оброблювання сюжетів, український інтелігентний читач має право сподіватися від
рідної літератури достовірного змалювання різних сторін жит¬тя всіх, а не однієї якоїсь верстви суспільства. Він висловлював бажання бачити у творах нашого красного письменства оброб¬ки філософських, соціальних, психологічних, історичних тем. Це були нові творчі засади української літератури, висловлені Михайлом Коцюбинським. Саме в цьому ключі й працював письменник протягом свого короткого життя. Своє ідейно-есте¬тичне кредо він висловив у багатьох художніх творах.
Одним з найважливіших творчих досягнень Михайла Ко¬цюбинського, справжньою окрасою не тільки української, а й світової літератури початку XX століття є повість «Гаіа тог-апа».
Невеликий за обсягом і винятково багатий змістом, акту¬альністю порушених соціальних, морально-етичних питань, цей твір сприймається як епопея боротьби українського селян¬ства за землю і волю. Новаторський підхід до теми і способів її реалізації, мистецька досконалість у засобах типізації дійс¬ності, у відборі й узагальненні життєвого матеріалу, гармонія змісту й художньої форми забезпечили повісті одне з найви¬значніших місць серед творів про шукання людьми шляхів до кращого майбутнього.
Серед останніх творів Коцюбинського своєрідністю теми та способів її реалізації вирізняється повість «Тіні забутих пред¬ків». Написана під впливом глибокого захоплення Гуцульщи-ною, повість не тільки стала одним з кращих художніх полотен про чарівний світ поетичної творчості карпатських горян, а й прозвучала величним гімном красі життя, світлих почуттів людини. Доля Івана і Марічки, їхнє високе, світле кохання розкриваються в органічному зв'язку з неповторною карпатсь¬кою природою, оповитою самобутніми легендами й віруван¬нями, створеними гуцулами впродовж віків їхнього нелегкого життя поруч з нерозгаданими таємницями навколишньої дійс¬ності.
Проза Михайла Коцюбинського, як і творчість Лесі Ук¬раїнки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка, Миколи Вороного, дала змогу конкретно побачи¬ти появу, зростання, удосконалення тих художніх прийомів і засобів, що стали визначальними не тільки в українській, а й у багатьох європейських літературах XX сторіччя. Ці художні пошуки здійснювалися на засадах модернізму, що зумовило не тільки яскраве виявлення таких стильових течій, як імпресіо¬нізм і символізм, а й їх нерозривне переплетення у творчості
окремих письменників, зокрема Михайла Коцюбинського. Но¬ва концепція людини, художньо реалізована в кращих явищах письменства, найяскравіше відрізняє його від літературних здобутків попередньої епохи, тобто відрізняє новітню літературу від нової, що розвивалася в XIX столітті.
Михайла Коцюбинського не стало 25 квітня 1913 року, по
хований письменник у Чернігові.
25. Український Мікіланджело
Іван Петрович Кавалерідзе - видатний український режи¬сер, скульптор і кінодраматург. Поза сумнівом, у долі цієї лю¬дини було щось фатальне. І не випадково ЮНЕСКО назвало йо¬го «українським Мікеланджело».
Свій режисерський шлях Кавалерідзе розпочав 1938 року з фільму «Злива». Ця стрічка є своєрідною історією України з часів Гайдамаччини і вирізняється небувалою оригінальністю й несподіваним художнім рішенням. У «Зливі» Іван Петрович зобразив «панство з порцеляновими обличчями».
За три роки до цього під враженням від спектаклю «Гайдама¬ки» Леся Курбаса Кавалерідзе зняв «Коліївщину», а в 1935 році створив картину «Прометей», яка викликала гнівну реакцію критиків. У ній є моменти, де в невигідному світлі представлена радянська імперія, зачіпається грузинська тема - непокора східного народу. Але все це зроблено так велично й монументаль¬но, як міг подати лише Кавалерідзе. У результаті Івану Петровичу радять знімати кіноопери. Однак і в цьому жанрі він виявив себе як новатор, створивши першу українську кінооперу «Наталка Полтавка».
Лише наприкінці 50-х Кавалерідзе зміг знову працювати в художньому кіно. З'явилися його фільми «Григорій Сковоро¬да» і «Повія» (за мотивами роману Панаса Мирного).
У роки Великої Вітчизняної війни Іванові Петровичу не вда¬лося уникнути окупації. У вересні 1941 року Кавалерідзе під
впливом Олега Ольжича, Олени Теліги й Уласа Самчука очолив Комітет у справах мистецтв Київської міської самоуправи. Власне, це була організація самопорятунку, адже Київ був зруйнований - ні води, ні хліба. До того ж треба було якось ви¬ривати з пазурів фашистів відомих культурних діячів.
Завдяки комітету єврейські сім'ї діставали притулок у селах Київської області; ці люди рятували молодь від відправки до Німеччини; ще показували на периферії спектаклі, за які акто¬ри одержували гонорар продуктами. Однак через якийсь час цій організації довелося припинити свою діяльність.
Іван Кавалерідзе - такий собі «триголовий геній». Він і скульп¬тор, і режисер, і драматург, за життя був членом усіх трьох спілок. Але ніколи не був кінорежисером серед скульпторів і скульптором серед режисерів. Саме тому деякі художники ка¬зали, що якби пішли у своїй справі шляхом Кавалерідзе, то давно були б у контексті світового мистецтва. Так складалося, що Іван Петрович легко міг «переливатися» з однієї іпостасі в іншу. Він говорив, що закони в мистецтві одні: добро - зло, чор¬не - біле, світло - тінь, от тільки методи різні, але це лише справа техніки, головне ж - думка, почуття!
Сміливі авангардні роботи Кавалерідзе - «Журавлі летять», «Бунт», «У глибині сибірських руд», «Якби ви знали, паничі» -у радянські часи не пускали в музеї, вважаючи, що така творчість буде незрозумілою радянській людині.
Вершиною трагічного світовідчуття Кавалерідзе стала скульп¬
тура «Журавлі летять». У ній навіть не смуток, а небачений
розпач: ледь стоїть, спершись на милицю, покалічена людина,
руки й ноги її звела судома, половина голови відірвана, але оду¬
хотворене обличчя все-таки тягнеться в небо, де летять жу¬
равлі. Саме такий вираз обличчя був у самого скульптора, коли
його ховали...
26. Родина Терещенків
У другій половині XIX століття на політичній арені тодіш¬ньої Російської імперії з'являлися нові підприємливі люди, які дедалі більше впливали на економічне життя країни. Серед них була і родина Терещенків.
З трьох синів Артема Терещенка, вихідця з козацького роду, послідовником батька став Микола - особистість надзвичайної цілеспрямованості й працездатності. Разом з братом Федором він створює одну з найбільших у Росії фірм - «Товариство братів Терещенків», що мало понад сто п'ятдесят тисяч десятин землі, а також заводи в Київській, Чернігівській, Волинській і Курській губерніях. Документи тих часів свідчать, що товари¬ство експортувало цукор різних видів до Англії, Німеччини, Китаю, Норвегії, Швейцарії.
Про відповідність високим світовим стандартам виробництва говорить те, що один із заводів Терещенка за період з 1870 до 1900 року був нагороджений багатьма відзнаками, серед яких лише золотих медалей всеросійських і всесвітніх виставок було шість.
Завод працював у три зміни, виготовляв понад десять сортів рафінаду, що упаковувався в папір чотирьох кольорів - білий, синій, блакитний і коричневий. За цією упаковкою товар Тере¬щенка знали в усьому світі. Під час революції 1905 року завод було спалено, але невдовзі відроджено і модернізовано за остан¬нім словом техніки.
Документи, що дійшли до нас, свідчать, що Микола Тере-щенко, який дуже вимогливо ставився до себе й оточуючих, не любив необґрунтованих витрат, завжди дбав про гідні умови праці робітників. У семи казармах, де жили сезонні робітники, були кухні, їдальні, електричне освітлення, парове або пічне опалення, електричні вентилятори, лазня, пральня. При заводі відкрили початкову школу на шістдесят учнів, лікарню, в якій була операційна, дві перев'язочні, три палати по вісім ліжок.
Починаючи з перших своїх підприємницьких успіхів, Тере-щенки взялися за благодійництво. Багато доброго вони зроби¬ли для рідного Глухова. На їхні кошти побудовані ремісниче училище, жіноча й чоловіча гімназії, учительський інститут, приміщення банку. 1879 року брати Терещенки заснували безплатну лікарню Святої Єфросинії та зобов'язалися щорічно відраховувати на її утримання два відсотки своїх прибутків. Загалом родина Терещенків пожертвувала Глухову півтора мільйона карбованців.
Великою соціальною проблемою для Києва тих часів була величезна кількість безпритульних. Існувала небезпека виник¬нення і поширення епідемій різних інфекційних хвороб. Санітарні служби звертали увагу міської влади на необхідність побудови в місті нічліжних закладів з нормальними побутови¬ми умовами. Грошей на соціальні програми не вистачало, і тоді медики звернулися безпосередньо до підприємців. Першим зреагував Федір Терещенко і через рік збудував на відведеній ділянці нічліжний заклад з гарними побутовими умовами, жертвував на нього щороку по п'ятсот карбованців.
Коли виникла ідея створити в Києві музей старовини (нині Музей українського образотворчого мистецтва), брати Тере¬щенки пожертвували сто вісім тисяч карбованців - третину зібраної суми. У день відкриття музею вони передали сюди свою багатющу колекцію слов'янської старовини, численні ар¬хеологічні знахідки, дев'ять полотен Михайла Врубеля.
На жаль, під час революції багато експонатів було знищено
або вкрадено. Родині Терещенків довелося емігрувати за кор¬
дон. З часом чоловіча лінія славетного роду урвалася, але ли¬
шився приклад дивовижної працездатності, щирого благодій¬
ництва, який, сподіваємося, матиме достойних послідовників.
27. Поетигна Майстерність Максима Рильського
Максим Рильський зумів написати в умовах справжнього терору десять книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, з-поміж яких і нині непере-вершеним залишається переклад творів Адама Міцкевича.
Уже в першій поетичній збірці п'ятнадцятирічний Рильський вільно й вишукано демонструє ритмічну організацію слова. У цій книжці виявилася найголовніша риса поета - писати ясно, ла¬конічно, прозоро й водночас мудро, глибокозмістовно. Він був великим майстром сонета, форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова.
не просто поет, а мислитель, філософ, мудрець і працелюб,
який зі свого Голосієва в Києві, мудро примружившись, бачив
увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки. Тому й міг,
осягнувши вершини світової культури, заповісти нащадкам:
«Як парость виноградної лози, плекайте мову».
Справді, Максим Рильський з молодих років і до останніх днів життя був захоплений творчістю великих поетів минуло¬го. Потрібно було мати мужність, щоб писати ніжну лірику та суворі сонети й октави в той час.
Максим Рильський мав неперевершений хист імпровізатора і чудово грав на роялі, навчившись у великого українського композитора Миколи Лисенка. Мабуть, саме цим пояснюється особлива ніжність, чистота, мелодійність лірики поета.
Найперше, що вражає в його віршах, - це багатство мотивів. До традиційних в українській поезії Рильський долучив мотиви, почерпнуті з античної та західноєвропейської, а в нові часи - із сучасного життя. Його вірші багаті на літературні й філо¬софські мотиви, звертання до ясних і трагічних, але справжніх земних почуттів. Саме цю ясність світовідчуття, дитинне за¬хоплення радістю життя проніс поет через усю творчість. Навіть у зумовлених обставинами змінах свого творчого кредо, коли, за його словами, «сучасність заговорила», він насампе¬ред вслухався в порухи людської душі, в глибини людських пе¬реживань. Поетичне слово в нього наснажене зосередженою думкою, енергією, закуте в класично прозорі й гармонійно ви¬важені форми. Рильський на догоду часові не змінював свого ставлення до класичного розуміння майстерності поета, вбача¬ючи свій шлях у вірності поетичній класичній традиції.
«Нове життя нового прагне слова», - змушений написати Максим Тадейович, але серед багатьох офіціозних, хоч і тала¬новито написаних, поезій 30-50-х років раз у раз з'являються справжні шедеври, які навічно залишають Рильського серед видатних поетів сучасності.
Від української народної пісні взяв митець музикальність своєї поезії, навіть його сонети та октави надзвичайно пісенні, мелодійні. Завдяки Рильському і неокласикам українська по¬езія зрівнялася із західноєвропейською у використанні най¬складніших форм вірша.
Особливою майстерністю відрізняються сонети Рильського, у яких він немов вигострював своє поетичне мистецтво. За ви¬словом дослідника його творчості Юрія Лавріненка, «може, саме тому Рильський вибрав сонет і дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням з провінціалізму, за "великою землею" культури».
Прагненням до «великої землі» культури, до краси слова, до мудрості народу позначене все творче життя видатного поета. Максим Рильський був душею і совістю свого народу. Він був не просто поет, а мислитель, філософ, мудрець і працелюб,
який зі свого Голосієва в Києві, мудро примружившись, бачив
увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки. Тому й міг,
осягнувши вершини світової культури, заповісти нащадкам:
«Як парость виноградної лози, плекайте мову».
28. Виснажливий шлях пошуків
4 жовтня 1957 року ракета вивела на орбіту штучний супут¬ник Землі. Це стало першим необхідним кроком в освоєнні космічного простору. Без ракети-носія не могло бути й мови про космічні польоти.
На чолі великої справи стояв керівник, який вірив у ре¬альність таких польотів у той час, коли багато хто вважав їх фантастикою. Цим керівником був Головний конструктор, ака¬демік, українець за походженням Сергій Корольов.
Працювати з Корольовим було важко, але цікаво. Підвище¬на вимогливість, стислі терміни завершення завдань, новизна, яка приховувала не лише приємні несподіванки, - усе це зму¬шувало тих, хто з ним працював, постійно перебувати в стані нервового напруження.
Проте всі ці труднощі, незручності, а інколи й серйозні не¬приємності видавалися мізерними порівняно із захоплююче ціка¬вою роботою. Однією з причин постійного інтересу до роботи була її новизна. Корольов не любив спокійного життя, не любив повто¬рюватися. Розробляючи якусь нову конструкцію, пройшовши виснажливий шлях пошуків, нарешті надавши конструкції потрібного ступеня завершеності, він начебто втрачав інтерес до теми. Часто свої досягнення «дарував» спорідненому колективу, причому навіть переводив своїх колег у нову групу конструк¬торів. Це свідчило про масштабність його поглядів, правильне розуміння державних завдань і невичерпну творчість.
Попри велику щедрість Сергій Корольов нікому не переда¬вав тематики, пов'язаної з пілотуванням польотів. Мабуть, не¬абияка роль у цьому належала його юнацькій мрії - літати на
планерах, а потім на ракетному апараті. Тому й не дивно, що всю інформацію про космонавтів він відстежував сам і контро¬лював дуже ретельно.
Відбір і підготовка перших космонавтів проводилися пара¬лельно з удосконаленням кораблів. Так само як не буЛо ніякого досвіду створення космічних кораблів, був відсутній і досвід підготовки космонавтів. Що очікувало людину в космічному просторі? Достеменно було відомо, що вона опиниться в неваго¬мості, що під час підйому та спуску на неї будуть впливати ве¬ликі перевантаження, що корабель перебуватиме під дією кос¬мічного випромінювання. Як вплине космічний політ на психіку людини? На ці запитання ніхто не міг відповісти.
Перший космонавт Юрій Гагарін зумів зробити все, на що здатна людина. Раніше подібне відбувалося лише в казках.
Перший космічний політ був дуже коротким. Він тривав усього сто вісім хвилин. Але саме ці хвилини ввійшли в історію людства як початок нової ери - проникнення людини в космос.
Було приємно відчувати, що наші космічні рейси перекрес¬лили песимістичні прогнози деяких учених, згідно з якими лю¬дина більше доби не зможе існувати в космосі, а тривала нева¬гомість може стати бар'єром для його освоєння.
Космонавтика розширила обрії наших знань, стимулювала розвиток багатьох галузей науки й техніки. Земляни завжди будуть з вдячністю пам'ятати імена людей, які відкрили нову сферу людської діяльності.
У цьому сузір'ї імен одне з найяскравіших - ім'я нашого спів¬
вітчизника - Головного конструктора, академіка Сергія Корольова.
29. Народна художниця
Народна художниця України Марія Приймаченко своєю творчістю відкрила оригінальну сторінку самобутнього мисте¬цтва світової культури. її виставки з великим успіхом експону¬валися в багатьох країнах світу.
Народилася Марія Оксентіївна 1908 року на Київщині в сім'ї мистецьки обдарованих людей. її батько бондарював, зай¬мався теслярством і різьбленням по дереву. Мати була визна¬ною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент, у якому, кажучи словами Миколи Гого¬ля, «птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів».
Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою -поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною та спо¬стережливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захопливої гри, інколи -сумної, частіше - яскравої і святкової. Прихід до мистецтва був зумовлений одвічним селянським потягом до роботи. Не маючи можливості працювати в полі через хворобу, майбутня майстриня свою енергію і працелюбність почала вкладати в мистецтво, адже прагнула приносити радість людям.
Художниця згадувала: «Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий ґлей. На¬брала його в пелену й розмалювала нашу хату...» Кожен прихо¬див подивитися на цю дивину. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити...
Марія Приймаченко постійно навчалася в рідної поліської природи. У її картинах знаходять утілення ще язичницькі об¬рази фантастичних чудовиськ і птахів. За цими роботами стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, бага¬товікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мис¬лення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого. У світ вихо¬дять небувалі, часом химерні образи, вигадливі декоративні композиції, які щедро випромінюють енергію доброти й наївного зачудування світом. Творчість великої української ху¬дожниці є незбагненним, таємничим і прекрасним явищем, яке впродовж тривалого часу привертає увагу дослідників і ша¬нувальників мистецтва.
її «звірина серія» останніх років - явище унікальне й не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Фантастичні тварини - це витвір геніальної уяви художниці, таких не існує в природі. «Дикий чаплун» - від слова «чапати» - таку назву при¬думала Приймаченко одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, здатних продиратися крізь вільхові зарості й узагалі -
крізь таємничі хащі життя. Загадкові звірі художниці завжди ма¬ють свою земну першооснову, і поштовхом до їх народження ча¬сом стають реалії сьогоднішнього дня. Приймаченківські фантас¬тичні тварини - це й пересторога, і заклик до дружби, до миру.
Марія Оксентіївна була не тільки прекрасним художником, а й талановитим поетом. Заримовані назви картин свідчать про її феноменальний хист відтворювати музику, пісню. Прийма-ченко-поет реалізувала себе у власних підписах до картин, які легко запам'ятовуються: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі...», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» та інші.
Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентіїв-
ну, вона не підводилася з ліжка, однак продовжувала спілкува¬
тися зі світом - малювати...
ЗО. Національний геній
Івана Миколайчука називали обличчям і душею українсько¬го поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самород¬ком. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. Ве¬ликий Параджанов казав про нього: «Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко».
Іван народився 1941 року в селі Чорторий на Буковині. За¬кінчив Чернівецьке музичне училище, театр-студію при Черні¬вецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Кар-пенка-Карого.
У кіно дебютував ще студентом. Ролі молодого Тараса Шев¬ченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли йому загальне визнання. Кіностріч¬ка «Тіні забутих предків» була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців і передусім Івана Миколайчука. Майже випадково потрапивши на кінопроби, він приголомшив своєю грою всю творчу групу на чолі з режи-
сером Сергієм Параджановим. Успіх Миколайчука у фільмі здається ще несподіванішим, якщо згадати, що на той момент він був студентом першого курсу кіноакторського факультету. Після того його запрошували працювати в Голівуд, але Держкіно актора про це не повідомило. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету.
Після блискучого дебюту в кіно Миколайчука знімали часто і він запам'ятовувався в більшості картин. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому, по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості та вмінню створити образ майже з нічого.
Він не задовольнявся тією міркою, котру ми так часто до се¬бе прикладаємо: бути не гіршим від сусіда. Іван уособлював яскравого романтика, націленого на рух угору. З фільму «Білий птах з чорною ознакою» починається нова сторінка в його творчості - він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван був не тільки виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактично співрежисером. Він працював також над музичним оформленням фільму. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відхо¬див від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті гоніння на діячів культури торкнулися й Івана. Його звинуватили в націоналізмі, кваліфікували як людину во¬рожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Стрічка, котра здо¬була Золотий приз Московського міжнародного кінофестива¬лю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістич¬них сил. Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Так по¬ступово актора почали відлучати від творчого процесу.
І досі залишається загадкою, як Іванові Миколайчуку вда¬лося втілити давню мрію - зняти свій фільм. «Вавилон XX» прозвучав як вибух в українському кінематографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав усе найкраще, що міг дати йому Микол айчук-сценарист, Миколайчук-режисер, Миколайчук-актор.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на
фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора.
У серпні 1987 року Івана Миколайчука не стало. Кажуть, того
року, коли він помер, на став його рідного села Чорторий при¬
летіли лебеді. Люди назвали їх Івановими...
31. Нести у світ добро
Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного ти¬пу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видава¬тися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справ¬ляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, не¬одмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало (шко¬да, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж та¬лант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує).
Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатурні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко про¬сунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення. Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано й хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.
Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він - людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних ситуацій, а навпа
|
|
Категория: Новости |
Просмотров: 400 |
Добавил: thdran
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
|